Моя рідна земля - Стрийщина
Стрий — місто обласного значення у Львівській області, районний та адміністративний центр Стрийського району. Один із головних та найбільших транспортних вузлів Західної України, важливий економічний та культурний центр Львівської області. Місто розташоване на лівому березі ріки Стрий. Населення міста — 60 тис. осіб, площа — 16,95 км².Перша згадка про місто датується 1385 роком. Вже тоді місто згадується як центр волості. У 1431 році місто отримує Магдебурзьке право. Значне зростання Стрия відбувалося у другій половині XVII століття, сприяв розвиткові міста колишній стрийський староста, а пізніше король Речі Посполитої Ян Собєський. У ті часи місто носило титул «Вільного королівського міста». Після Першого поділу Польщі місто відійшло до Імперії Габсбургів, згодом Австро-Угорська імперія. З початком Першої світової війни Стрий стає місцем народження легіону Українських січових стрільців. У 1920–1930-их роках Стрий був одним із найактивніших осередків УВО й ОУН. В середині XIX століття місто перетворилося на значний залізничний та газопромисловий центр, що сприяло швидкому розвитку міста. За Пактом Молотова — Ріббентропа 1939року Стрий анексований Радянським Союзом. 14 березня 1990 року у Стрию, першому з українських міст, підняли національний символ — прапор України. У 2003 році місто визнано найкращим районним центром Львівської області
Велике, розкішне, багате село моє
- Лисятичі
Година спілкування
Село вкраїнське,геніїв колиско,
Кринице мудрості, любові, доброти!
( Сторінками Книги Буття мого села)
Мета: познайомити учнів з історією рідного села, прищепити любов до рідної землі.
Все бере початок від села,
Світ увесь свята земля годує.
Учитель. Чи то вже так положено людині, що приходить час, коли в її реальний повсякденний світ що не день, то частіше починають вриватися спогади, вивчені в давно минулому дитинстві казки й молитви виринають у пам'яті і заполоняють всю її оселю. І вона обертається до найдорожчих джерел дитинства та юності, до білої привітної хатини, криниці, з якої колись пила воду. Так багато розтануло в далекім мареві часу, як сон, і потонуло. Одне лише зосталося нетлінним: рідне село, світ дитинства, світ, творений чорною землею, синім небом, травами, цвітом весняних дерев, запахами чистого повітря, співом пташок, світ, який нас породив і до якого маємо зберегти глибоке вдячне почуття.
Отак і в моє життя теж починають вриватися спогади, спогади про дитинство. бо дюдина починається з любові. А любов виростає з дитинства. Давайте сьогодні в нашій господі поведемо мову про землю мого і вашого дитинства, землю, яка єднає нас у велику родину - наше село - спільний дім.
Ми перегорнемо сторінки великої книги Буття мого села - Лисятичі і ваших - Пукеничі, і Тейсарова , і села з давньою забутою назвою - Кавчий Кут.
Прислухаймось до голосу історії, віднайдімо свої корені.
Одного зимового вечора я взяла ось цю книгу. Михайло Левицький "З останньої пелюстки літа...", побачила закутину у рідному селі, напевне, Пукеничі і прочитала:
Візьму й залишу після себе
Оцей олівець, що не хоче
Бути рабом мого вірша,
Бо забажав малювати
Хатину у чистім полі
Й малого мене край хатини-
Хлоп'я, що малює олівчиком
Для себе й усього світу
Село своє...
Спробуємо і ми малювати село своє, створити його образ.
Усне малювання (учениця) . Привітні хати біліють серед садків та городів. Від широкого шляху, що пролягає селом, біжать врозтіч мальовничі вулички й стежки до розкиданих у зелені подвір'їв та хат. З-за тинів і парканів війне на нас осіннім квітом жоржин, золотистими качанами кукурудзи, стиглими яблуками і сивим терном, що наливається терпким соком осені.
Учениця. Мій дім. Старенький, але рідний. Все бачив він на своємку віку, все вистраждав і вистояв. він нездоланний, як та земля, на якій стоїть. Сад біля хати. Якось я вийшла з хати і заніміла. Все подвір'я залите живим сріблом. Сад не сад, він повен таїнства, волохатих тіней і місячного латаття. Спориш на подвір'ї і той виграє дорогоцінними перлами, весь моріжок схожий на зелений килим, розшитий бісером. кущі бузку за хатою ніби ковані з міді, мальви на причілку возвели до неба свої чутливі сурми й сурмлять до місяця таємничим жіночим оркестром.
Учениця. Верболозові кущі, осокори і верби кучерявляться зелом. А вище над водами здіймається берег, на ньому розкинулось село Кути. Скільки віків стоїть над високим блакитним небом на річці Стрий.
Річка Стрий між горами
Плине, ніби зворами.
Грається із селами водами веселими,
Мов та сива горлиця,
Аж до серця горнеться
Радісною хвилею
Лагідною, милою.
Навколо урочистий спокій. Так і хочеться сказати: " Стій, людино! Ось твій світ, вічний і прекрасний".
М Левицький "Сільський етюд"
А навкруги зелений романтизм.
Вслухаюся замріяно ідовго.
Десь виринає музика коліс
І сонну розтривожує дорогу.
І явір, що на хвильку прикуняв,
Із вітерцем вслухається попутним,
Як дядько, підганяючи коня,
Замислюється вголос над майбутнім.
І я сьогодні заздрю хлопчаку,
Що промайнув у нашому городі,
І вже ховає в сіні жовтий чуб,
Вмостившись непомітно на підводі.
Учитель. У тому вічному і прекрасному світі туляться один до одного чотири села. Розгорнемо Книгу Буття і звернемося до першої сторінки. Ви розшукали топонімічні легенди, які розказують про походження імені наших сіл.
Колись село Кути називалося Кавчий Кут, або Кавчата. Таку назву дала польська знать, яка приїжджала сюди до річки на полювання і риболовлю. Місцевість була багата на дикі качки, зайці, різне птаство. Ще й село було кутове, невеличкий хутір, довкола болота. За радянської влади перейменували на Кути.
Село Пукеничі чи Пукиничі, за переказами, було засноване в 15 ст. Назва від назви монастиря Пукинецького, заснованого бояринею Покинською.
Тейсарів назвою завдячує людині, що добре володіла сокирою. Це було село теслярів які у цій низовинній моклякуватій місцевості витісували човни.
Учитель. Села,як і люди, мають свої біографії.
Живу я з давен,- пише М. Левицький,-
Посивілі роки
Летіли крізь далеч луною тривожною.
Ходили по світу діди й прабатьки,
Притиснуті в землю пихою вельможною.
золотило опале листя. Ми з дідусем сиділи на лавці, він розповідав, а я думками блукала у глибині століть.
- Розповідав мені мій дід, а йому його,,що Лисятичі давню мають історію. Можливо ще в княжі часи село утворилося. А перші письмові згадки про нього датуються 1443 роком. Це було велике село. У 1500 році налічувалося тут 1000 душ населення і 180 господарств. Сива давнина перегукується з нами, бо й досі чую: "Іду на містечко". Звідки це?- думаю. - Містечком хотіли зробити село євреї, яких у Лисятичах жило понад 30 сімей. Весь теперішній центр - від загальноосвітньої школи до музичної- називався містечком, був єврейським. Вони мали свою церкву (божницю), корчму, магазин, торговицю, де продавали худобу, займалися ремеслом. У селі жили й поляки. Теперішня пошта - то колишній костел.
Я знаю, що село було багатим. Ще з 16 ст. жителі займалися тваринництвом - плеканням поросят і відгодівлею свиней. Селяни торгували з іншими прикарпатськими селами, продавали багато худоби. Навколо розляглися дубові ліси. Село було королівським, король збирав великі побори натурою (свининою, медом, зерном), панщини селяни відробляли тільки один день. Поділ на Лисятичі Горішні і Долішні існував ще в 17 ст. У селі був тартак, дві олійні, великий млин. Називали навіть жителів петляками, бо їли хліб з петльованої, найбільш якісної муки. Протікала у селі колись річка Колодниця, яку висушили меліоратори в радянські часи.
Учень. У Кутах я часто заходжу до старенької хатини. Вона в моїй уяві схожа на велике лелече гніздо, яке виплекало і дало крила багатьом. Тут живе добра, працьовита бабуся. Вона розказала мені, що Кавчий Кут було бідним невеличким селом. Маленькі хатинки, олійниця, недалеко від центру маєток пана, жидівська корчма. Багато горя принесла вона. Жид зваблював до себе хитрістю бідних людей, споював і пускав у світ з торбами.
Земля навколо неї була полита дитячими сльозами, заклята жіночою клятьбою. Коли я проходжу повз те місце (там тепер клуб), мені здається, що воно недобре і страшне, там горе і біда наших прадідів.
Страшних збитків завдавала селу ріка. Вона двічі руйнувала будинки читальні у 1941-1942рр., знесла школу, руйнувала будинки, земельні ділянки. Великі виливи ріки були у 1941, 1968, 1980, 1988рр. Церква Святої Параскеви побудована у 1908 р.
Учениця. Кожен житель села Тейсарів хоча б один раз заглядав у цю книжечку, щоб прочитати про справи своїх предків, пізнати їхній спосіб життя, відчути себе господарем на прабатьківській землі.
Документальні згадки про Тейсарів відносяться до 1443 року, у 1621 р. село було повністю спустошене татарами. Село не було королівським, селяни відробляли по 3-4 дні панщини, давали натуральну та грошову данину. Було у Тейсарові 2 водяні млини, корчма. Цікавою є історія церкви. Перша письмова згадка відноситься до 1621 року, коли її спалили татари. У 1773 споруджена нова дерев'яна Святого Микити, яка простояла до 1963. Є перекази, нібитото у давній сільській церкві козацький гетьман Хмельницький замовляв панахиду. У 1839 р. парохом був о. Йосиф Партицький, патріот свого краю. У 1989 було закладено і посвячено камінь від будівництво нової церкви. Завершено його у 1993 році.
Учениця. Живу в бабусі, де смішна коза,
І вечори тривожно пахнуть кропом,
Де раз на тиждень срібний дощик кропить,
І раз на тиждень їдуть на базар.
Тут скажуть подорожньому: спочинь
Ще й перевірять піснею і жартом.
Тут все моє. І верби, й голуби.
Це моє село Пукеничі. А поетичні рядки написав М. В. Левицький, поет, який народився тут. Я люблю своє село, цікавлюся його історією. Найбільша святиня в селі - церква Косми і Дем'яна, збудована в 1888 р. Найдавніші згадки про церкву відносяться до 1515 р. Село невелике, у 1880 р. його власником був Свідерський, 86 будинків, 433 мешканці, однокласна школа, корчма біля гостинця Стрий-Львів.
Учитель: За морями, в дальній стороні,
Акурат під новорічні свята,
При похилім вицвілім вікні
Ластівці приснилась наша хата.
Снилась вона, мабуть, і авторові цих рядків, і авторові фотографій - колись жителю нашого села, а тепер жителю Нью-Йорка Іванові Буцяку. Ці своєрідні музейні експонати поведуть нас вуличками Лисятич.
У центрі села був ставок. І на фотографії показано Водохреща. У Лисятичах Долішніх теж є церква Різдва Христового, побудована в 1874 році
Учениця. Моя школа, напевне, найстаріша на весь район. Колись вона була найкращою. Збудували її жителі на власні кошти у 1934 р., посвятили у 1936. У школі було запроваджене шестирічне навчання , було 6 учителів, 286 дітей. Тільки мова навчання польська. У 1936 учні відмовилися відповідати по-польськи. Жандармерія арештувала батьків і наклала штраф. Нашу школу в різні часи закінчували пани Кардаш і Паньків - викладачі університету, пан Савчак - член Спілки журналіістів, редактор "Книги пам'яті",пан Дмитришин -директор Стрийського аграрного коледжу, пан Мачалаба - академік, пан Левицький - поет і художник.
Учениця. Музичну школу у селі не можна оминути. Гарний будинок, звуки бандури, фортепіано, дитячий спів часто лунають звідти. А в 1927 році на цьому місці урочисто відкривали клуб, біля нього посадили дуб в честь І. Франка. У Лисятичах Долішніх клуб побудували перед Першою світовою війною. Ці будинки пам'ятають перших просвітян. У 1994 році силами та коштами громади Лисятич Долішніх побудовано Народний дім "Просвіта".
Учитель. Чи випадковою є назва Народний дім "Просвіта"?
Ця назва має свою історію, коріння якої сягає 60-70рр. 19 ст. , коли у Галичині почалась епоха національного відродження. Почало засновуватись Товариство "Просвіта". Воно мало на меті культурно-просвітницьку роботу, відкриття читалень (клубів) у селах.
Візьму й залишу після себе
Оцей олівець, що не хоче
Бути рабом мого вірша,
Бо забажав малювати
Хатину у чистім полі
Й малого мене край хатини-
Хлоп'я, що малює олівчиком
Для себе й усього світу
Село своє...
Спробуємо і ми малювати село своє, створити його образ.
Усне малювання (учениця) . Привітні хати біліють серед садків та городів. Від широкого шляху, що пролягає селом, біжать врозтіч мальовничі вулички й стежки до розкиданих у зелені подвір'їв та хат. З-за тинів і парканів війне на нас осіннім квітом жоржин, золотистими качанами кукурудзи, стиглими яблуками і сивим терном, що наливається терпким соком осені.
Учениця. Мій дім. Старенький, але рідний. Все бачив він на своємку віку, все вистраждав і вистояв. він нездоланний, як та земля, на якій стоїть. Сад біля хати. Якось я вийшла з хати і заніміла. Все подвір'я залите живим сріблом. Сад не сад, він повен таїнства, волохатих тіней і місячного латаття. Спориш на подвір'ї і той виграє дорогоцінними перлами, весь моріжок схожий на зелений килим, розшитий бісером. кущі бузку за хатою ніби ковані з міді, мальви на причілку возвели до неба свої чутливі сурми й сурмлять до місяця таємничим жіночим оркестром.
Учениця. Верболозові кущі, осокори і верби кучерявляться зелом. А вище над водами здіймається берег, на ньому розкинулось село Кути. Скільки віків стоїть над високим блакитним небом на річці Стрий.
Річка Стрий між горами
Плине, ніби зворами.
Грається із селами водами веселими,
Мов та сива горлиця,
Аж до серця горнеться
Радісною хвилею
Лагідною, милою.
Навколо урочистий спокій. Так і хочеться сказати: " Стій, людино! Ось твій світ, вічний і прекрасний".
М Левицький "Сільський етюд"
А навкруги зелений романтизм.
Вслухаюся замріяно ідовго.
Десь виринає музика коліс
І сонну розтривожує дорогу.
І явір, що на хвильку прикуняв,
Із вітерцем вслухається попутним,
Як дядько, підганяючи коня,
Замислюється вголос над майбутнім.
І я сьогодні заздрю хлопчаку,
Що промайнув у нашому городі,
І вже ховає в сіні жовтий чуб,
Вмостившись непомітно на підводі.
Учитель. У тому вічному і прекрасному світі туляться один до одного чотири села. Розгорнемо Книгу Буття і звернемося до першої сторінки. Ви розшукали топонімічні легенди, які розказують про походження імені наших сіл.
І сторінка "Що в імені мені твоєму?"
Назва села Лисятичі пов'язами із природними умовами. Лисячих нір було дуже багато на цих полях, звідси і назва.Колись село Кути називалося Кавчий Кут, або Кавчата. Таку назву дала польська знать, яка приїжджала сюди до річки на полювання і риболовлю. Місцевість була багата на дикі качки, зайці, різне птаство. Ще й село було кутове, невеличкий хутір, довкола болота. За радянської влади перейменували на Кути.
Село Пукеничі чи Пукиничі, за переказами, було засноване в 15 ст. Назва від назви монастиря Пукинецького, заснованого бояринею Покинською.
Тейсарів назвою завдячує людині, що добре володіла сокирою. Це було село теслярів які у цій низовинній моклякуватій місцевості витісували човни.
Учитель. Села,як і люди, мають свої біографії.
Живу я з давен,- пише М. Левицький,-
Посивілі роки
Летіли крізь далеч луною тривожною.
Ходили по світу діди й прабатьки,
Притиснуті в землю пихою вельможною.
Сторінка 2. Витоки. Так звідки ти , дорого, почалась?
Нариси історичні
Учениця. Був початок листопада, але погода визорилася теплою, лагідною. З дерев опадали останні листочки. Сонце щедро просівало крізь плетиво гілля своє проміння,Нариси історичні
золотило опале листя. Ми з дідусем сиділи на лавці, він розповідав, а я думками блукала у глибині століть.
- Розповідав мені мій дід, а йому його,,що Лисятичі давню мають історію. Можливо ще в княжі часи село утворилося. А перші письмові згадки про нього датуються 1443 роком. Це було велике село. У 1500 році налічувалося тут 1000 душ населення і 180 господарств. Сива давнина перегукується з нами, бо й досі чую: "Іду на містечко". Звідки це?- думаю. - Містечком хотіли зробити село євреї, яких у Лисятичах жило понад 30 сімей. Весь теперішній центр - від загальноосвітньої школи до музичної- називався містечком, був єврейським. Вони мали свою церкву (божницю), корчму, магазин, торговицю, де продавали худобу, займалися ремеслом. У селі жили й поляки. Теперішня пошта - то колишній костел.
Я знаю, що село було багатим. Ще з 16 ст. жителі займалися тваринництвом - плеканням поросят і відгодівлею свиней. Селяни торгували з іншими прикарпатськими селами, продавали багато худоби. Навколо розляглися дубові ліси. Село було королівським, король збирав великі побори натурою (свининою, медом, зерном), панщини селяни відробляли тільки один день. Поділ на Лисятичі Горішні і Долішні існував ще в 17 ст. У селі був тартак, дві олійні, великий млин. Називали навіть жителів петляками, бо їли хліб з петльованої, найбільш якісної муки. Протікала у селі колись річка Колодниця, яку висушили меліоратори в радянські часи.
Учень. У Кутах я часто заходжу до старенької хатини. Вона в моїй уяві схожа на велике лелече гніздо, яке виплекало і дало крила багатьом. Тут живе добра, працьовита бабуся. Вона розказала мені, що Кавчий Кут було бідним невеличким селом. Маленькі хатинки, олійниця, недалеко від центру маєток пана, жидівська корчма. Багато горя принесла вона. Жид зваблював до себе хитрістю бідних людей, споював і пускав у світ з торбами.
Земля навколо неї була полита дитячими сльозами, заклята жіночою клятьбою. Коли я проходжу повз те місце (там тепер клуб), мені здається, що воно недобре і страшне, там горе і біда наших прадідів.
Страшних збитків завдавала селу ріка. Вона двічі руйнувала будинки читальні у 1941-1942рр., знесла школу, руйнувала будинки, земельні ділянки. Великі виливи ріки були у 1941, 1968, 1980, 1988рр. Церква Святої Параскеви побудована у 1908 р.
Учениця. Кожен житель села Тейсарів хоча б один раз заглядав у цю книжечку, щоб прочитати про справи своїх предків, пізнати їхній спосіб життя, відчути себе господарем на прабатьківській землі.
Документальні згадки про Тейсарів відносяться до 1443 року, у 1621 р. село було повністю спустошене татарами. Село не було королівським, селяни відробляли по 3-4 дні панщини, давали натуральну та грошову данину. Було у Тейсарові 2 водяні млини, корчма. Цікавою є історія церкви. Перша письмова згадка відноситься до 1621 року, коли її спалили татари. У 1773 споруджена нова дерев'яна Святого Микити, яка простояла до 1963. Є перекази, нібитото у давній сільській церкві козацький гетьман Хмельницький замовляв панахиду. У 1839 р. парохом був о. Йосиф Партицький, патріот свого краю. У 1989 було закладено і посвячено камінь від будівництво нової церкви. Завершено його у 1993 році.
Учениця. Живу в бабусі, де смішна коза,
І вечори тривожно пахнуть кропом,
Де раз на тиждень срібний дощик кропить,
І раз на тиждень їдуть на базар.
Тут скажуть подорожньому: спочинь
Ще й перевірять піснею і жартом.
Тут все моє. І верби, й голуби.
Це моє село Пукеничі. А поетичні рядки написав М. В. Левицький, поет, який народився тут. Я люблю своє село, цікавлюся його історією. Найбільша святиня в селі - церква Косми і Дем'яна, збудована в 1888 р. Найдавніші згадки про церкву відносяться до 1515 р. Село невелике, у 1880 р. його власником був Свідерський, 86 будинків, 433 мешканці, однокласна школа, корчма біля гостинця Стрий-Львів.
Учитель: За морями, в дальній стороні,
Акурат під новорічні свята,
При похилім вицвілім вікні
Ластівці приснилась наша хата.
Снилась вона, мабуть, і авторові цих рядків, і авторові фотографій - колись жителю нашого села, а тепер жителю Нью-Йорка Іванові Буцяку. Ці своєрідні музейні експонати поведуть нас вуличками Лисятич.
Сторінка 3. Вулиці, що мають свої струни.
Історії старих будинків
Учениця. Кожна вулиця мого села для мене, наче струна, має власний настрій, звучання. Блукаю ними, і будинки розказують свої історії. Немає уже в селі стареньких, часто курних хат під солом'яною стріхою з підсліпуватими маленькими віконечками. Багато чого змінилось. Не змінилась тільки церква святого Миколая. Збудована в 1844 році паном Онишкевичем як костел для польського населення, згодом відпустив її селянам. Церква дихає давиною, сивою задумою, таємничістю. У цій церкві була ікона св. Василія і Петра (тепер вона у Львівському музеї),яка дивує мистецтвознавців не тільки вишуканістю форм, але й особливим стилем. У центрі села був ставок. І на фотографії показано Водохреща. У Лисятичах Долішніх теж є церква Різдва Христового, побудована в 1874 році
Учениця. Моя школа, напевне, найстаріша на весь район. Колись вона була найкращою. Збудували її жителі на власні кошти у 1934 р., посвятили у 1936. У школі було запроваджене шестирічне навчання , було 6 учителів, 286 дітей. Тільки мова навчання польська. У 1936 учні відмовилися відповідати по-польськи. Жандармерія арештувала батьків і наклала штраф. Нашу школу в різні часи закінчували пани Кардаш і Паньків - викладачі університету, пан Савчак - член Спілки журналіістів, редактор "Книги пам'яті",пан Дмитришин -директор Стрийського аграрного коледжу, пан Мачалаба - академік, пан Левицький - поет і художник.
Учениця. Музичну школу у селі не можна оминути. Гарний будинок, звуки бандури, фортепіано, дитячий спів часто лунають звідти. А в 1927 році на цьому місці урочисто відкривали клуб, біля нього посадили дуб в честь І. Франка. У Лисятичах Долішніх клуб побудували перед Першою світовою війною. Ці будинки пам'ятають перших просвітян. У 1994 році силами та коштами громади Лисятич Долішніх побудовано Народний дім "Просвіта".
Учитель. Чи випадковою є назва Народний дім "Просвіта"?
Ця назва має свою історію, коріння якої сягає 60-70рр. 19 ст. , коли у Галичині почалась епоха національного відродження. Почало засновуватись Товариство "Просвіта". Воно мало на меті культурно-просвітницьку роботу, відкриття читалень (клубів) у селах.
- Учитель. Утворення "Просвіти" - перший етап національного відродження. А які були наступні?
ФотографіїПерші просвітяни
Садочок - У 1909 році створено дитячий садок, перший у Галичині.
Гурток "Вишкіл"- Почався хліборобський вишкіл молоді, утворювались молочарські спілки, кооперативи.
Куховарські курси - 1932 рік. "Союз українок". Куховарські курси.
Гурток рідної школи - Григорій Кухар -керівник, закінчив філософський факультет Краківського університету.
Фестини, драматичний гурток, запрошення до Львова.
Учитель. Важко переоцінити значення "Просвіти". Вона стала тим грунтом, з якого виросла ОУН. Осередки ОУН були створені в усіх селах. І коли на галицькі землі полізла більшовицька сарана, ОУН не склала зброї перд окупантами. Складні то були часи, складні і трагічні.
Мій вічний болю, хто ти й звідки ти,
Чому болиш, хоч назови причину,
Коли навколо лиш одні хрести,
То хто ж тоді захистить Україну.
Але Сталін крок за кроком знищував в Україні Україну. "Совіти" ліквідували "Просвіту", "Сільський господар", "Союз українок", "Пласт". Тюрми були перповнені. У селі Пукеничі були заарештовані і знищені в Стрийській тюрмі Будинкевич Василь Федорович, який заснував в селі осередок ОУН, Дмитрів Петро Петрович, а Будинкевич Василь Дмитрович чудом врятувався і розказував про терор в Стрийській в'язниці. ОУН не складає зброї ні перед німецькими окупантами, ні перед більшовицькими. Запекла і нерівна боротьба велася 10 років. Загинули сотні героїв. У Лисятичах діяли українські націоналісти. Серед них - Іванців Микола, Дармохвал Микола, родина Байка Миколи. Їх було вбито в 1949 році. Молоді хлопці гинули від більшовицьких куль, їх спалювали. Мені казав дідусь, що йому хочеться на першому-ліпшому полі закопати дубовий хрест із терновим вінком і вирізьбити на ньому Шевченкові слова: "Молися, нене! За Україну його замучили колись". І будуть віками йти люди попри зчорнілий хрест, і ні в кого не підніметься рука, щоб літери стерти, а хрест повалити.
Учитель. Вслухаймося у поезію Левицького "Україні".
Зайдою-ордою перебито
Поле-долю (де всьому кінець?)
Я твій син. Хоч українське жито
Теж топтав. Бо бігав навпростець,
Бо не йшов ніколи манівцями
Ні до ворогів, ані до мами.
Були у наших селах люди, які ніколи не йшли манівцями. Наступна сторінка саме про них.
Скрізь у нього доходили руки, скрізь устигав, він учив і виховував народ.
Учень. КАжуть старожили, що в селі бував І. Я. Франко, розмовляв із жителями А. Берником, Форостиною, записав прислів'я. А. Берник під впливом Франка організував у селі радикальну партію, яка проводила культурно-освітню роботу, виступав перед селянами.
Учениця. Я хочу розказати про свій рід. Мій дідусь Кісіль Володимир Івнович написав історію села Пукеничі, вів будову дзвіниці, яку закінчили в 1994 р. Пам'ятники Дню незалежності (посв. в 1992р.), Січовим Стрільцям , воїнам УПА (посв. в 1994р.) зробив мій дід. Він народився в 1929 році, в 1943 вступив в ОУН, в 1949 заарештований, засуджений на 25 років, коли помер Сталін, повернувся додому. Мій прадід Кісіль Іван Трофимович проводив реконструкцію церква в 1896-1899 рр.
Родина, рід. Які слова святі!
Вони потрібні кожному в житті,
Бо всі ми з вами гілочки на дереві,
Що вже стоїть віки.
Це дерево - наш славний родовід,
Це батько, мати, прадід мій і дід!
Учитель. У 1971 році молодіжний журнал "Авангард" під рубрикою "Молоді поети" опублікував збірку поезій незнаного поета із Львівщини М. Левицького
Домашня робота. Проект
Мабуть, прийде час , коли ми, діти землі, ступимо на твердь інших планет. Що ми візьмемо з рідної землі? Що згадаємо на таємничих шляхах?
Учитель. Сьогодні ми з вами стали багатшими, зміцнили той ланцюжок між поколіннями, повернули собі історичну пам'ять. Сподіваюсь, тепер маю право сказати: "Я ніколи не забуду стежку до рідного села, бо..."
І я ніколи не зможу забути села, бо тільки тут вперше відчула святість найурочистішого , найрадіснішого із празників - Різдва Христового. Давайте колядувати. Ця колядка записана в селі Кути.
Садочок - У 1909 році створено дитячий садок, перший у Галичині.
Гурток "Вишкіл"- Почався хліборобський вишкіл молоді, утворювались молочарські спілки, кооперативи.
Куховарські курси - 1932 рік. "Союз українок". Куховарські курси.
Гурток рідної школи - Григорій Кухар -керівник, закінчив філософський факультет Краківського університету.
Фестини, драматичний гурток, запрошення до Львова.
Учитель. Важко переоцінити значення "Просвіти". Вона стала тим грунтом, з якого виросла ОУН. Осередки ОУН були створені в усіх селах. І коли на галицькі землі полізла більшовицька сарана, ОУН не склала зброї перд окупантами. Складні то були часи, складні і трагічні.
Мій вічний болю, хто ти й звідки ти,
Чому болиш, хоч назови причину,
Коли навколо лиш одні хрести,
То хто ж тоді захистить Україну.
Сторінка 4. Могили В Україні
Учениця. Злетімо в думці над Україною і побачимо жахаючись, що вона, як ніяка інша земля , всіяна могилами, відомими і забутими. Я хочу розказати про 1939 рік. Мені розказував дідусь, як раділи всі , що нарешті дочекались України, волі й землі. Його, хлопчика, вразили слова якогось офіцера, який роздавав дітлахам грудки цукру й промовляв, що віднині поле й небо буде належати вам, галичани, ніхто не посміє назвати вас бидлом, віднині ви, дітоньки, будете вчитися в українській школі. І ми йому вірили.Але Сталін крок за кроком знищував в Україні Україну. "Совіти" ліквідували "Просвіту", "Сільський господар", "Союз українок", "Пласт". Тюрми були перповнені. У селі Пукеничі були заарештовані і знищені в Стрийській тюрмі Будинкевич Василь Федорович, який заснував в селі осередок ОУН, Дмитрів Петро Петрович, а Будинкевич Василь Дмитрович чудом врятувався і розказував про терор в Стрийській в'язниці. ОУН не складає зброї ні перед німецькими окупантами, ні перед більшовицькими. Запекла і нерівна боротьба велася 10 років. Загинули сотні героїв. У Лисятичах діяли українські націоналісти. Серед них - Іванців Микола, Дармохвал Микола, родина Байка Миколи. Їх було вбито в 1949 році. Молоді хлопці гинули від більшовицьких куль, їх спалювали. Мені казав дідусь, що йому хочеться на першому-ліпшому полі закопати дубовий хрест із терновим вінком і вирізьбити на ньому Шевченкові слова: "Молися, нене! За Україну його замучили колись". І будуть віками йти люди попри зчорнілий хрест, і ні в кого не підніметься рука, щоб літери стерти, а хрест повалити.
Учитель. Вслухаймося у поезію Левицького "Україні".
Зайдою-ордою перебито
Поле-долю (де всьому кінець?)
Я твій син. Хоч українське жито
Теж топтав. Бо бігав навпростець,
Бо не йшов ніколи манівцями
Ні до ворогів, ані до мами.
Були у наших селах люди, які ніколи не йшли манівцями. Наступна сторінка саме про них.
Сторінка 5. Я твій син, земле
Учениця. Я була вражена діяльністю цієї людини. Отець Андрій Пеленський прийняв парафію у селі Лисятичі і Пукеничі з волі митрополита Андрея Шептицького в 1911 р. і був парохом до 1939р Він допомагав в організації читальні і сільського кооперативу, подбав, щоб всі селяни стали членами кооперативу і не підтримували корчму. Всі корчми перестали існувати. Отець Пеленський допоміг селянам вибороти своє представництво в адміністрації. Він виписував сільськогосподарські книжечки і вчив селян, як доглядати сади, як ліквати домашніх тварин. Він був головою Надзірної ради, представляв Лисятицький кооператив на зборах "Просвіти". Його син Зеновй був послом польського сейму, невістка Стефа вчила дітей у дитячому садку.Скрізь у нього доходили руки, скрізь устигав, він учив і виховував народ.
Учень. КАжуть старожили, що в селі бував І. Я. Франко, розмовляв із жителями А. Берником, Форостиною, записав прислів'я. А. Берник під впливом Франка організував у селі радикальну партію, яка проводила культурно-освітню роботу, виступав перед селянами.
Учениця. Я хочу розказати про свій рід. Мій дідусь Кісіль Володимир Івнович написав історію села Пукеничі, вів будову дзвіниці, яку закінчили в 1994 р. Пам'ятники Дню незалежності (посв. в 1992р.), Січовим Стрільцям , воїнам УПА (посв. в 1994р.) зробив мій дід. Він народився в 1929 році, в 1943 вступив в ОУН, в 1949 заарештований, засуджений на 25 років, коли помер Сталін, повернувся додому. Мій прадід Кісіль Іван Трофимович проводив реконструкцію церква в 1896-1899 рр.
Родина, рід. Які слова святі!
Вони потрібні кожному в житті,
Бо всі ми з вами гілочки на дереві,
Що вже стоїть віки.
Це дерево - наш славний родовід,
Це батько, мати, прадід мій і дід!
Учитель. У 1971 році молодіжний журнал "Авангард" під рубрикою "Молоді поети" опублікував збірку поезій незнаного поета із Львівщини М. Левицького
- Учитель. Ми перегорнули останню сторінку нашої Великої Книги. Та чи останню? Ні. Бо далі вам творити історію, писати цю книгу.
- Чи маємо ми право забувати свою історію, зневажити минуле?
Домашня робота. Проект
Мабуть, прийде час , коли ми, діти землі, ступимо на твердь інших планет. Що ми візьмемо з рідної землі? Що згадаємо на таємничих шляхах?
Учитель. Сьогодні ми з вами стали багатшими, зміцнили той ланцюжок між поколіннями, повернули собі історичну пам'ять. Сподіваюсь, тепер маю право сказати: "Я ніколи не забуду стежку до рідного села, бо..."
І я ніколи не зможу забути села, бо тільки тут вперше відчула святість найурочистішого , найрадіснішого із празників - Різдва Христового. Давайте колядувати. Ця колядка записана в селі Кути.
Любіть
своє село всім серцем, усією душею
У Стрийському краєзнавчому музеї
«Верховина» для широкого загалу розгорнуто чергову виставку з серії експозицій про села
Стрийщини: «Моє село – окраса України» – історія та етнокультура села Лисятичі.
Спільно з громадою її підготувала науковий працівник музею Романа Савчин , яка переконана, що своє
село треба любити всім серцем і душею, як це роблять мешканці Лисятич.
«Для кожної людини найріднішою є та земля,
на якій народилася, зробила перші кроки, де пройшло її дитинство, юність. Це її
маленька батьківщина. З таких маленьких батьківщин складається Україна, -
переконана Романа Савчин. – Жителі кожного села вписують свою славну сторінку в
історію Стрийщини. Тому так важливо зібрати історію сіл, залишити її в музейній
скарбниці».
- Чим цікаве село Лисятичі?
Насамперед
цікавий той факт, що воно давніше від Стрия. Думаю, про це мало хто знає. Назву
виводять хто від прізвища багача Леха, хто - від великої кількості лисячих нір.
Цілком можливо, що поселення тут було ще в дохристиянські часи. Про побут
доісторичної людини на теренах села свідчать знайдені кремінні сокири доби
неоліту.
За
переказами, село засновано в княжий період. Перші письмові згадки належать до
1441- 1443 pp. Селяни займалися
рільництвом, тваринництвом, ремеслами. В земельній метриці 1785 р. зазначено,
що за містечком Лисятичі рахувалося 1550 моргів ріллі. Про те, що Лисятичі були
містечком, свідчила і ратуша, і велика єврейська колонія.
Був
окремий єврейський цвинтар. Містечко колись стояло на торговому шляху. Про
власне міське судочинство свідчила назва полів «біля шибениці». До шибениці,
яка стояла перед в’їздом до міста, прибивали в часи Речі Посполитої тіла
страчених. Чоловіка страчували за крадіжку, жінку - за чаклунство.
Відомі
і колишні власники села: пан Тарнов, князі Олександр та Іван, пан Турко, Авраам
Чек, пан Млодоєвський, Зігмунд і Софія Фред, Гелена Вороновська, подружжя Потоцьких,
Рудольф Онишкевич, італієць Зербоні. Це лиш декілька штрихів, щоб
заінтригувати.
-
Про що розповідають світлини на Вашій виставці?
Наприклад,
світлини, представлені на виставці, розповідають про церковне життя Лисятичів,
яке ще село мало і має дві церкви? Перші письмові згадки про церкву в Лисятичах
Горішніх належать до 1507, 1569, 1599 pp. У XVII столітті споруджено дерев’яну
церкву святого Миколая. У1829 році цю церкву розібрали через загрозу завалення.
У
1844-1848 pp. за допомогою коштів дідича італійця Зеброні збудовано нову. У
1900 р. знову проведено реставрацію за проектом Василя Нагірного. У Лисятичах
Долішніх всередині XVII ст. споруджено дерев’яну церкву. Вона була малою, як
капличка.
В
1874 р. споруджено наступну тризрубну церкву Різдва Христового УГКЦ. З давніх
часів церква булла основою духовного життя села, вона згуртовувала людей до
громадської та політичної діяльності. Експонати на виставці розповідають про
пароха о. Андрія Пеленського, який у 1922 р. оновив церкву св. Миколая.
Він
зорганізував парафіян і за їхні кошти збудував шпихлір (комора для зерна -
прим. автора). Син Пеленського Дем’ян був засновником, а пізніше й літописцем
стрийського товариства «Пласт», у 1919 р. був хорунжим УСС. Син Юрій воював в
УГА, загинув на фронті.
Світлини,
представлені на виставці, розповідають і про першу читальню в Лисятичах
Горішніх, яка була заснована ще в 1877 р. В Лисятичах Долішніх у листопаді 1892
р. при читальні працювала молочарська спілка. Обидві читальні заснували в селі
ощадну касу системи Райфзена. У 1910 році читальнею Лисятичів Долішніх керував
Іван Кізима, а в Лисятичах Горішніх – о. Іван Тижбір. Фотографії зафіксували й
свято селянки, обжинки, куховарські курси і курси вишивки, які були
організовані в селі у тридцятих роках минулого століття.
В 2009 році у Львові видано у форматі наукової
монографії за авторства Василя Лаби (львівського історика, викладача
автодорожнього технікуму, керівника Центру краєзнавчих досліджень, автора
численних праць та розвідок з історії міст та сіл Галичини) книжку «Історія
села Лисятичі від найдавніших часів до 1939 року».
-
Безперечно, творцями історії рідного краю, села є його мешканці. Хто прославляв
і прославляє Лисятичі?
З
Лисятичів походять громадський і політичний діяч о. Андрій Пеленський
(1850-1916 pp.), редактор, громадський діяч Зиновій Пеленський (1890 - 1943
pp.), заслужений артист України Іван Карпин (1944 р.н.), журналіст Василь
Савчак (1948 р.н.), майстер спорту з легкої атлетики Іван Бурій (1957 р.н.),
директор Стрийського аграрного коледжу ЛНАУ, кандидат економічних наук.,
доцент, заслужений працівник сільського господарства України Василь Дмитришин
(1953 р.н.) та багато-багато інших.
-
Один з розділів виставки розповідає про історію школи. Чим вона так цікава?
Роль
освіти в житті села важко переоцінити. В найдавніші часи освіта починалася від
науки дяка, в якого діти навчалися рахувати, молитися, читати церковні книги.
Шкільна освіта відкривала українським сільським дітям дорогу в світ до кращого
життя. Цікавий той факт, що першу першокласну школу було відкрито 1860 р.
Сьогодні
в селі школа 1-3 ступенів. У 1985 р. в приміщенні колишньої читальні
«Просвіта», біля якої в 1926 р. посаджено пам’ятний дуб з нагоди 70-річчя від
дня народження Івана Франка, було відкрито дитячу школу мистецтв.
| Іван Франко |
Іван Франко – Український Мойсей, Великий
Каменяр, титан думки й праці, геній, творець духовно-національного відродження
України. Я відкрила його як поета боротьби й кохання, палкого поборника
державності України. Франко – це криниця духовності, криниця для нас, спраглих,
причащаймося з її животворного джерела.
Вислови про Івана Франка відомих людей
• «…У важкі часи безправ’я і темряви він
був для Західної України і університетом, і енциклопедією, і академією наук, і
народним, не затвердженим ніякою монаршою ласкою міністром культури та освіти…»
(П. Тичина).
• «…Титанічна діяльність Франка відбила
національні воління розірваної між імперіями Романових і Габсбургів української
землі… Шевченко народив, а Франко виховував українську націю…»
• «Він — геніальний поет. Саме як поета
ми бачимо його поряд з найвидатнішими світовими майстрами, а в рідній
літературі він чи не єдиний має право займати місце на недосяжній височині
Шевченка» (Д. М. Павличко).
• «…Невеликий, хоч сильний мужчина.
Велике чоло, сірі, трохи холодні очі, в лініях бороди щось енергійне, уперте …А
заговорить — і вже здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, мов
у казці. Вам стане тепло й ясно од світла його очей, а його мова здається не
словом, а сталлю, що б’є об кремінь і сипле іскри. Сильна, уперта натура, яка
цілою вийшла з житейського бою!..» .
•
«…Тепер ще яскравіше зарисувалася могутня постать Франка і всі його заслуги, ще
дорожчим став нам той чоловік… Адже Франків у нас не густо» (М. Коцюбинський).
• Іван Франко — це розум і серце нашого
народу. Це боротьба, мука і передчуття щастя України. України і людськості.
…Франко живе в народній пам’яті як великий Каменяр…» (М. Рильський).
• Про свого батька син Тарас пише:
«Франко був дуже точною, старанною людиною. Коли вже щось обіцяв, то виконував
сумлінно і вчасно. Працював він багато і плідно, не любив витрачати час на
пусті балачки. Якщо брався за якусь роботу, то поринав у неї з головою. У
вільний же час був ласкавим порадником, привітним господарем.
• Дуже помітна прикмета вдачі мого
батька була швидкість. Він швидко вирішував будь-яку справу, швидко писав. Ця
швидкість поєднувалась у нього з високою якістю, бо до слова він ставився
надзвичайно вимогливо».
• «Такі люди рідко родяться. Так багато
страждання могли винести тільки інтелігенти. І яка гірка б не була історія їх
життя, але з любов’ю треба зібрати всі і найдрібніші факти їхнього життя,
праці, страждань. Бо йдемо… з печаттю їхнього духу…» (І. Лизанівський, секретар
І. Франка).
• «…Після Шевченка не було в нас такої
постаті. Отже не буде в нас перебільшення сказати, що Шевченко і Франко — це
насправді ті два могутніх крила, які винесли українське слово, українську
культуру на простори світові. Франко стоїть серед тих великих порадників,
мислителів-гуманістів, до яких людство завжди буде звертатись…» (О. Гончар).
• «…Ми не можемо назвати, мабуть, жодної
ділянки людського духу, в якій би не працював Іван Франко і в якій він би не
був великий…» (П. Загребельний).
• «…Франко — наш найкращий провідник,
наш учитель, ясне сонце на українському небі…» (В. Стефаник).
• «…Після Шевченка долю поводиря
національного ідеалу українського народу прийняв І. Франко: це високе
покликання гідно і з честю виконав…» (С. Петлюра).
• «…Іван Франко своїм впливом, працею і
прикладом виховував ціле молоде покоління, яке за його вказівками пішло на
новий шлях…» (Уляна Кравченко).
Іван Труш про І. Франка: «…Щира, ніколи
не удавана скромність цього надзвичайного і найбільшого таланту серед нас
усіх».
Іван Франко і Стрийщина
Тему висвітлено на основі публікацій
Лева Шанковського в обширному "Нарисі історії Стрийщини", вміщеному в
третьому томі історично-мемуарного збірника "Стрийщина" (Нью-Йорк
-Торонто - Париж - Сідней, 1990) та журналіста з Дрогобича Романа Пастуха.
Л. Шанковський подав деякі дати
гостювання Франка в його діда священика у прилеглому до Стрия с. Дуліби під час
Різдвяних вакацій 1874-1875 рр.. (влітку 1875 р. та на Різдво 1876 р.). Згадка
про його перше перебування в Дулібах і взагалі на Стрийщині міститься в одному
з листів Франка до Михайла Драгоманова, Як випливає з нього, поет тоді вперше
не подався додому пасти худобу і допомагати по господарству, а попрошкував
дорогою до карпатських сіл Синєвидного. Бубнища, Тисова. Церківни, а також
Мізуня і Лолина, що поблизу м. Долини. Нижче поет згадує, що влітку 1874 р.
відвідав села Дуліби, Гірне і Любинці. Це допомогло хлопцеві побачити більше
світу і людей. За матеріалами мандрівок він на приходстві в Дулібах написав
вірш "Коляда", свою першу велику повість "Петрії і
Довбущуки", В дорозі Франка супроводжував гімназіальний друг і майбутній
священик П. Шанковський. Мандри привели хлопців також до с. Голобутова,
присілка с. Грабовця, Солукова з його автентичними нащадками опришків і аж до
м. Перегінська нинішньої Івано-Франківської області.
Не інакше, як через теперішню Стрийщину мандрував І. Франко до Лолина,
де він гостював у пароха Михайла Рошкевича, чия донька Ольга традиційно все ще
вважається серед франкознавців першим коханням великого поета, хоча їм і не
судилося стати на рушник щастя. Через Стрий пролягла важка дорога поета в супроводі жандарма під час
етапування із Коломиї до Нагуєвичів в червні 1880 р.
Правдоподібно, що до Стрия вони дісталися транспортом 12 червня 1880 р.
За спогадами вчителя Стрийської середньої школи № І Андрія Демця, колишній
завгосп цієї школи Дурда, родом із с. Гірного на Стрийщині, згадував розповіді
старших людей про те, що в Стрию Франка помістили на ніч у цюпу при магістраті.
Приміщення в глибині двору збереглося, там варто встановити пам'ятну табличку.
У Стрию поет переночував, а вранці його погнали далі, і 13 червня він прибув до Дрогобича. Звідти
жандарм відразу погнав його пішки до рідного села, аж йому кров текла з ніг. Є
припущення, ніби в стрийській цюпі Франко написав вірш "Ти знову оживеш,
надіє". Дорогою не міг він обминути сіл Нежухова і Райлова, котрі лежать
при гостинці Стрий - Дрогобич. Сусідує з ними с. Голобутів, де дідичем був
маркграф Ян Тарновський.
Знайомство Франка з Тарновським відбулося на дулібській парафії влітку
1875 р. До Дуліб маркграф прибув наприкінці 1873 р. з Відня в чині ротмістра
уланів, невдовзі після дуелі і вбивства шпагою свого противника.
Священик і шкільний товариш Франка П. Шанковський кликав їх до
"співаної" Служби Божої, бо "тихої" не визнавав. Хлопці
співали: Тарновський - з молитвенника, а Франко - з пам'яті. Крім того, в
неділю і в свята він чудово співав на крилосі з дяками утреню й вечірню. Тому
отець навіть жартував, запрошуючи поета до себе на парафію (за дяка, навзаєм
обіцяючи йому постійний осідок - дяківку, велику платню і безплатний шлюб у
церкві.
Гостюючи в Дулібах, Франко часто влаштовував голосне декламування в колі
друзів українською, польською та німецькою мовами, дискутував з Тарновським
переважно з приводу українсько-польських стосунків та соціального становища
селянства. Свідченням їх запальних, але завжди толерантних молодечих дискусій і
став вірш "Коляда", присвячений Тарновському. Не без переконливого
впливу Франка маркграф зазнав сильної національної та соціальної українізації.
Відтоді ходив у вишиванці, розмовляв українською мовою, відвідував церкву, а
свої землі віддав в оренду селянам. Саме цей факт, мабуть, став причиною помсти
польської галицької верхівки поетові у формі його арешту і засудження
суддями-поляками до тривалого ув'язнення в тюрмі 1877-1878 рр.
Одним із принизливих наслідків голосної судової справи "соціалістів",
на яких тоді дивилися, немов на зачумлених, став обшук на приходстві в Дулібах.
Судові урядники відкрили слідство, примушували священика свідчити на процесі
проти Франка за пропаганду ним соціалістичної літератури. Сам арешт відбувся 12
червня 1877 р. Потім було тривале слідство і судовий процес проти Франка, Михайла
Павлика, Остапа Терлецького та інших (14-18 січня 1878 р.). Каменяра засудили
на півторамісячний суворий арешт терміном до 5 березня 1878 р. Однак такий крутий
поворот поетової долі не відвернув від нього стрийського духовенства в особі
Андрія Пеленського з Лисятич, Лева Горалевича з Угерська, Михайла Татомира з
Кавська, Олекси Бобикевича, Костянтина Петрушевича зі Стрия та ін. Злякався
лише лолинський парох Михайло Рошкевич, який заборонив доньці Ользі
зустрічатися й листуватися з Франком, хоча заборона не подіяла.
У другій половині 1870-х рр. священик П. Шанковський обійняв парафію,
спільну для сіл Завадова, Нежухова та Голобутова. Тоді Франко приїжджав до
нього на вакації у Завалів. Востаннє він побував там з дружиною Ольгою
Франко-Хоружинською 1887 р. Сільська громада саме будувала дім для свого пароха,
і він підшукав Франкам зручне помешкання у заможного голобутівського господаря
Павла Рогульського. Крім нього, поет проживав ще в одного голобутівського
селянина Дмитра Корінця та Федора Дергаля в Завадові. Ця місцевість манила його
мальовничою природою та можливістю ловити рибу і раків у чистих водах р.
Колодниці. В Голобутові Франко ще не раз зустрічатиметься з Тарновським і його
племінницею Галею Гордон, яку навчив записувати від тамтешніх селян старовинні
пісні та обряди. Художник і письменник Корнило Устиянович написав портрет
Тарновського, який бачив Франко.
Через те, що дружині чомусь не дуже подобалося там, Франки почали їздити
на літній відпочинок у с. Криворівню посеред Карпатських гір. А 1900 р. поет ще
раз побував у Моршині. Тоді ж у сусідньому с. Довгому він зробив опис давньої
церкви XVII ст.
Багато разів перебував великий поет і в Стрию. Тут він мав доброго
друга-народовця, вчителя Стрийської гімназії, близького друга Юрія Федьковита,
редактора журналів "Нива" і "Русь", співавтора і співвидавця
"проломових брошур" "Слово на слово до редактора
"Слова" та "Голос на голос для Галичини" Костя Горбаля, з
яким познайомився орієнтовно 1883 р. і який завжди радо приймав його. До послуг
Франка була не тільки його оселя, а й добра бібліотека з бібліографічними
рідкостями. На жаль, піл час великої пожежі в Стрию 17 квітня 1886 р. частина
цієї бібліотеки згоріла. Через Горбаля та його однодумців Франко запізнався і
мав приязні стосунки зі священиками Олексою Бобикевичем та Остапом
Нижанківським, композитором Нестором Нижанківським, інженером, композитором і
піаністом Остапом Бобикевичем, родиною Колессів із с. Ходович, актрисою Іванною
Біберович із с. Фалиша, іншими культурними та громадськими діячами. У Стрию ж
поет записував і згодом уміщував у своїх збірниках коломийки, а Філарет Колесса
з його голосу записував їх мелодії.
На пошану пам'яті Т. Шевченка і з нагоди
25-річчя літературної діяльності Юрія Федьковича в Стрию 1887 р. вийшов
літературно-науковий збірник "Ватра" під редакцією Василя Лукича.
Крім творів інших письменників, у ньому вміщено оповідання Франка
"Місія".
У віршованій поемі "Мандрівка Русина з Бідою", написаній навесні
1893 р., Франко змальовує мандрівку головних героїв твору по українських містах
і містечках, розповідає про нелегке життя народу, діяльність відомих людей
краю, різні події, пригоди тощо.
Отож у Стрию Русин, частковим праобразом якого правдопобідно став сам
поет, удвох з Бідою саме застали віче осіб на двісті, організоване русинами,
тобто українцями. Зупинившись, вони стали свідками того,
Як промовив Олесницький,
А потому Могильницький,
А нарешті Давидяк,
То аж Русин геть розм 'як.
На вічі "гудів народу клич",
коли виступав і "наш Берник з Лисятич", Хто ці люди? Євген
Олесницький (1860-1917) був відомим адвокатом, журналістом, видавцем,
перекладачем, політичним і громадським діячем Стрийщини і всієї Галичини,
послом до австрійського парламенту, автором цікавих спогадів, могила якого
(береглася на старому міському цвинтарі. Адвокатом, політичним та громадським
діячем народовського табору і був його колега Андроник Могильницький. До їхнього
табору належав також активний селянин з Лисятич Андрій Берник (1850-?). котрий
мав великий авторитет серед місцевого населення. Священик же Василь Давидяк
(1850-1922), як і багато інших тодішніх представників духовенства, залишався
прихильником опозиційної до народовців політичної течії москвофільства. Саме
через нього Франко надсилав перші твори для публікації в журналі
"Друг". Напевно, поет згадав його у своїй "Вандрівці",
пам'ятаючи його сприяння на початку свого письменницького сходження.
Згодом у Стрию, в Народному домі, поет, уже сильно намучений паралічем
хворих ру, у березні 1912 р., в переповненому залі читав лекцію про
гайдамаччину, відстоюючи історичний погляд на неї і трактування подій за
Тарасом Шевченком. Відтак виступав тут Франко ще через рік, коли Галичина
широко відзначала 40-річчя його літературної творчості. У концерті хору
"Стрийський Боян" прозвучало багато пісень на слова поета. Сам же
титан думки і праці прочитав "Пролог" до своєї поеми "Мойсей",
палко зустрінутий теж ущерть переповненим залом.
Якщо життєві й творчі дороги великого Каменяра на Стрийщині певною мірою
вже вивчені, то його фольклористичні здобутки залишаються фактично
недослідженими. Передусім ідеться про збірник "Галицько- руські народні
приповідки" в трьох випусках по дві книги кожен, який побачив світ зарядом
Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові 1901-1910 рр. Велика наукова
цінність збірника полягає у збереженні для нащадків 31 тис. прислів'їв і
приповідок Західної України, хоча почасти й сороміцького характеру, і в
поясненнях Франком їх значення. Нині багато з них втратили первісне значення.
Якби не Франко, сучасні фольклористи нізащо б не знали, яке багатство народної
мудрості затерли грозові буревії складної історії та всесильний час.
За підрахунками Р. Пастуха тоді ще молодий поет записав на Стрийщині
приблизно півтораста прислів'їв і приказок. Для порівняння: в Дрогобичі він
зібрав їх більше шестисот, а в рідних Нагуєвичах - одинадцять тисяч! Записував
І. Франко переважно в тих селах, де він неодноразово бував або трохи гостював у
своїх друзів та добрих знайомих, зокрема у таких: Дуліби, Завалів, Голобутів.
Стрілків, Довголука, Добрівляни, Гірне, Заплатин, Довге, Грабовець, Лисятичі та
місто Стрий.
Стрияни завжди берегли пам'ять про Світоча України. Вже 1926 р. з нагоди
10-річчя відходу поета у вічність громадськість міста посадила дуб Івана Франка
на подвір'ї української бурси. Згодом його ім'я отримала невеличка вулиця в
центральній частині Стрия. Коли відзначалося 130-річчя поетових уродин,
всупереч забороні компартійної влади та за наполяганням та активною участю стрийського
поета Віктора Романюка біля Будинку вчителя відкрито бронзове погруддя титанові
думки і праці. Ще через три роки, на хвилі бурхливого національного
відродження, в Завадові встановлено одразу три пам'ятники - Тарасові Шевченку,
Іванові Франку та Остапові Нижанківському. А в 1996 р. з нагоди 140-річчя
велета - його бронзова постать на увесь зріст постала в композиції пам'ятника
"Будителі" разом з постатями Т. Шевченка і Лесі Українки.
Лисятичі й Іван Франко
2016 рік – це рік І. Я. Франка. З нагоди 160
річниці від дня народження
Великого Каменяра 07. 06. 2016 р.
у бібліотеці села Лисятичі пані Г. Слобідник
розмістила експонати
мандрівної виставки. Світлини, розповідь про життя генія , читання
поезій схвилювали відвідувачів. Кілька
населених пунктів Стрийщини і сам Стрий І. Франко згадує у поемі “Вандрівка
Русина з Бідою”, написаній навесні 1893 р. У Стрию Русин, прототипом якого правдоподібно став сам І.
Франко, удвох з Бідою саме застали віче осіб на двісті, організоване русинами,
тобто українцями. Письменник у творі згадує селянина Берника з Лисятич, який
активно виступав проти політики австрійського уряду та його місцевих, переважно
польських, прислужників. “І гуде народу
клич: «То наш Берник з Лисятич»”.
Хто цей чоловік?
У 1891 році в селі мешкав Андрусь
Берник, член стрийського товариства «Підгірська рада» - « велика сила, демагог,
інтелігентний хлоп» ( хтось дав йому таку характеристику –В.Л).
Берник був діячем неабияким. Коли в
Стрию весною 1898 року відбулося віче з нагоди 50-річчя скасування панщини, то
серед понад 4000 зібраних людей серед 5 виступаючих був і А. Берник .
А ось що читала про село Лисятичі вся Галичина 1898 року. « Нам пишуть з
Лисятич: Лисятичі може найбільше і найкраще село в цілім стрийськім повіті, та
що з того! Воно мов скриня зверху гарна, котру черв`як розточує та й повно в
ній шпар і кутів, де всяке сміття і плюгавство за гніздилося. Така тут огида,
мерзота і деморалізація, що тяжко собі навіть виобразити. Вже досить, коли один
панок сказав: Lysiatycze wziasc pod jeden dach I kryminal bylby gotow (Лисятичі
взяти під один дах і тюрма готова). Повно тут лукавства заздрості і
фарисейства; кожен думає лише: Коби то чим скоріше до корчми! Коби хто хоч
півлітра горівки заплатив!Коби то другого скривдити! Коби то я мав все, а
другий нічого! Навіть церкви люди не шанують, бо замість уважати на відправу,
одні розмовляють, другі сміються, треті стукають, так що священик мусить по
кілька разів обертатися від престолу і упоминати та простити о спокій.
Розуміється, що в такім селі панує жидова, і навіть нібито кращі та більше
просвічені люди оминають крамницю християнську, а йдуть до жида. Жаль та й
сором. Але тепер лише тільки згадую, та й звертаються до людей і кличу:
покатайтеся та поправтеся! Як зайде потреба, то другий раз більше напишу і
відслоню всю огиду та й нікого не пожалую. Народолюбець» (85,ч.48/1898).
В кінці 1900 року в газеті «Свобода» за підписом «Селянин з Завадова»
була поміщена стаття про А. Берника. У ній згадувалося про його участь в
попередніх виборах. Завдяки праці Берника в Лисятичах виборцями у1895 та 1897
роках виходили чесні люди. В день виборів 1900 року він був на виборчій
дільниці, а хвора дружина лежала вдома. Через 5 годин після його повернення
померла дружина, мати 7 дітей ( в т.ч одного немовляти). Газета висловила йому
співчуття.
Берник був ініціатором створення трьох читалень у селі, «Сокола». Він
брав участь у всіх з’їздах УНДП у Львові, часто був
членом президії. Мав велику власну бібліотеку. У 1895 році брав участь у
депутації до Відня. Неодноразово обирався до складу повітової ради. Під час
виборів 1897 року протягом трьох тижнів сидів у тюрмі. Його противники напали
на нього перед виборами вночі, побили та покалічили ножами. 17-річний його син
Яків воював в УСС. Під час окупації Галичини російською армією перебував у
Відні, де часто заходив до редакції «Свободи». Помер в Лисятичах від
туберкульозу 10 лютого 1916 року.
Остап Нижанківський – священик,
молочар, музика
Усі колядуємо «Бог ся рождає», «У Вифлеємі нині
новина», і нікому, мабуть, в голову не приходить, що ці колядки – не народні, а
мають свого автора – Остапа Нижанківського. Він був активним організатором
музичного життя тогочасної Галичини, автором популярних хорових творів на вірші
Тараса Шевченка «Вітер в гаю нагинає», «Минули літа», «Наша дума, наша пісня»,
на слова Юрія Федьковича, «В'язанки слов'янських гімнів» та сольних пісень багатьох
хорових творів, обробок народних пісень, колядок.
… Остап Нижанківський народився у селі
Малі Дідушичі у Стрийському районі на Львівщині 24 січня 1863 р. в сім`ї священика. Він був найстаршим
з 9 дітей пароха Осипа Нижанківського. Закінчивши початкову школу в Дулібах,
Остап разом із матір’ю, молодшими братами та сестрою переїхав у Дрогобич, де
вступив у гімназію, в якій раніше навчався Іван Франко. Уроки співу в гімназії
не були обов’язковими, однак тут постійно діяв хоровий гурток, участь в якому у
старших класах брав і Остап. Ці уроки музики були для нього найулюбленішими.
Його потяг до музики був настільки великим, що “замість латини і греки… тратив
ночі на писання нот, займався співом”. Навчався у Львівській духовній семінарії, а в 1897 році
склав іспит на вчителя музики у Празькій консерваторії.
У 1900 р. Нижанківський повернувся на Стрийщину. Спочатку працював
парохом-адміністратором с. Дуліби, а через півроку – парохом с. Завадів, де
раніше парохом був його дідусь – батько його матері Й. Тишинський – і де минуло
дитинство композитора.
Приїзд О. Нижанківського на Стрийщину –
не тільки важлива подія в житті композитора, але й вагома сторінка в
культурно-суспільному і політичному житті нашого краю і всієї Галичини. Парафія
в Завадові, що включала ще і села Нежухів і Голобутів, була в дуже занедбаному
стані (неграмотність, п’янство). Нижанківський побудував читальні, організував
Товариства тверезості, підняв рівень освіти селян, входив до шкільних рад усіх
трьох сіл, вів просвітницьку роботу з батьками, які не відпускали дітей до
українських шкіл.
Завадівський період композитора був ущерть заповнений громадськими
справами. Він організував при церкві хор, який співав не тільки Службу Божу,
але й народні пісні. Він вважав, що у церкві Богослужіння повинні співати всі
прихожани, тобто був прихильником так званої “самолівки”.Став ініціатором
створення пам'ятника Тарасові Шевченку. У1885 році Остап Нижанківський заснував
музичне товариство «Музикальна Бібліотека», яке пропагувало і видавало твори
українських композиторів А.Вахнянина, М.Лисенка, П.Ніщинського, М.Вербицького,
С.Воробкевича та інших. Остап Нижанківський був активним пропагандистом
українського хорового мистецтва, засновником і диригентом хору «Боян» (з
настання незалежності України цей хор відновлений ). Любов до музики він
передав своєму синові Нестору, який теж став відомим композитором.
Остап Нижанківський приятелював з Іваном Франком: разом вони видали
першу збірку українських пісень. У вересні 1914 року за участю Остапа
Нижанківського стрілецтво склало присягу Легіону УСС у Стрию - на заклик
сотника Дмитра Вітовського. Отець Нижанківський був тоді парохом у Завадові
біля Стрия. У 1918-1919 роках отець Нижанківський входив до складу Української
Національної Ради ЗУНР, очолював повітовий комісаріат на Стрийщині. Він завжди
був у перших рядах борців за Українську Державу, й за це поплатився життям.
13 травня 1919 року Стрий окупувало польське військо, почалися розстріли
і репресії. Отець Нижанківський у перші ж дні окупації був заарештований
польською окупаційною владою і розстріляний без суду. Похований на міському
цвинтарі Стрия.
Розповідь про цю людину була б далеко неповною, якщо не згадати про
подвижницьку працю на економічному поприщі. Отець Нижанківський був
організатором української молочної кооперації в Галичині, ініціатором створення
Крайового господарсько-молочарського союзу (в подальшому — «Маслосоюз»).
«Український «Маслосоюз» бере свій початок у селі Завадові Стрийського
району Львівської області. У жовтні 1904 року при місцевій організації
«Просвіта» була організована перша молочарня. Її ініціатором і першим
керівником був місцевий парох – греко-католицький священик Остап Нижанківський.
Він любив повторювати фразу: «Для розвою краю я міняю диригентську паличку на
молочарську кружлівку...». Отець Нижанківський очолював «Маслосоюз» до І
світової війни, допоки у 1919 році не був підступно вбитий поляками.
У тодішньому розумінні «молочарня» була невеличким переробним
підприємством, куди селяни здавали молоко. Там його переробляли на масло. Ця
перша завадівська молочарня продукувала ... 4 кілограми масла на день. У 1911
році таких молочарень в навколишніх селах вже було 79. Вони виробляли 3 164 кг
масла в рік, або ж 10 кг денно.
З 1926 року українська молочна продукція йшла на експорт. Масло,
вироблене в Галичині, на етикетці якого була чотирилисткова конюшинка і букви
МС – символи «Маслосоюзу» – подавалось до сніданку не в одній єврпопейській
сім’ї, адже експортувалось до Німеччини, Англії, Франції, Італії, Голландії,
Данії, Чехії, а також до Австралії та Палестини. 1930 року було експортовано за
кордон 812 тонн масла й отримано за це 16 млн. злотих.
Син О.Нижанківського – Нестор Нижанківський (1895-1940) – композитор,
прекрасний педагог-піаніст, а також музично-громадський діяч. На жаль, його
життя обірвалося передчасно в роки Другої світової війни за межами України.
Добру пам’ять про життя й творчу діяльність композиторів зберігає музей
Остапа та Нестора Нижанківських у м. Стрию при дитячій музичній школі, яка
носить його ім’я.
Чудотворна
ікона Ліської Богородиці
Перші згадки про ікону Богородиці в м. Лісько
(Польща) датуються 1570 роком. Лісько було великим відпустовим місцем. Чудотворна
ікона з Ліська зціляла фізичні і духовні недуги людей. Останній парох Ліської
церкви Різдва Богородиці о. Юліан Чучкевич вів записи про чуда оздоровлень
перед Чудотворною іконою Матері Божої. Мав намір видати грунтовну книгу про ці
чуда, та в першу більшовицьку окупацію 1939—1941 рр. записи потрапили у руки
безбожних окупантів і були знищені, як свідчення істинної віри у Господа, Отця
Всевишнього.
У 1946 році відбувалася сумно відома
операція „Вісла“, в час якої згідно таємного договору Молотова-Рібентропа
мільйон українців було виселено з рідних прадідівських земель і розкидано по
світі. Наказ на виселення мешканцям Ліська прийшовся на саме Свято Йордану, на
вулиці стояв тріскучий мороз. На зібрання дали 24 години, з собою дозволили
брати найнеобхідніше. Люди не могли
залишити напризволяще найбільшу святиню Ліська і Перемильщини — Чудотворну
ікону. Парох Ліська перестарілий о. Юліян Чучкевич дав ключі від церкви і
благословив на дорогу.
25 січня 1946 р. ліські переселенці прибули до
Стрия і з благословення настоятеля церкви о. Івана Бачинського помістили
Чудотворну ікону в церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Відтоді багато стриян
зазнають ласки молячись перед Чудотворною іконою. Велике число оздоровлень і
навернень зафіксовано в Успенському храмі Стрия.
У 2000 році вперше був організований
відпуст, а з 2002 року прощі до Ліської чудотворної ікони Пресвятої Богородиці
стали традиційними. Відпуст відбувається у липні на празник Положення чесної
ризи Пресвятої Богородиці.
У 2005-2007 роках Чудотворну ікону Ліської Матері
Божої було відновлено. 24 травня 2014 року, з благословення Папи Франциска,
ікона була коронована Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом (Шевчуком).
Катедральний
cобор Успіння Пресвятої Богородиці в місті Стрию.
Немає коментарів:
Дописати коментар